Правдива історія бойових дій мотопіхотної роти весною 2016 року у найпівнічніший точці сектора «М» - передмісті Докучаєвська.
Двадцять два дні диму, попілу, боїв, «режимів тиші», сміху, суму по дому, стрільби, кави, гумору, злості, знов боїв… двадцять два дні справжньої української піхоти.
Уривок з книги:
... " Гнів твій впаде на голови ворогів твоїх, дланью твоєю караючою станемо ми, без гніву, але з лютим пофігізмом.
  Одного я прошу в тебе, Господи, тільки цього я прагну:
  Щоб не жити мені на ТПУ бригади в усі дні мого життя, які в мене залишилися, щоб не споглядати красу розвантаження фури з бичком і не розмірковувати про тлінне в караулі на ПТОРі.
  У день біди, Господи, ти даш мені притулок у своєму бліндажі, сховаєш мене у своїй траншеї, даш мені необлікований "покемон" і два цинки "ЛПС-ів", Господи, закуриш і посміхнешся.
  Під покровом ночі я помолюсь тобі, Господи, так, як умію: трасерами, матом і любов'ю в серці.
  Ми просто всіх їх уб'ємо, Господи.
  Амінь.
                                                    День чотирнадцятий.
  На чотирнадцятий день Бог створив...  не знаю. По-моєму - в Біблії  далі перших семи днів не пішли. Ми ж на чотирнадцятий день розуміємо, що все хєрово. Хєрово не тому, що "ось взагалі", хєрово з цілком пристойного приводу - бліндажі.
  Ми ні чорта не встигаємо. Між нарядами, їжею, спробами якось випратись або хоча б почиститись люди беруться за лопати і копають, копають, копають... Мокра глина липне на все, іноді здається - весь світ заліплений цією жирною гидотою. Лопату увіткнути. Витягнути, відірвати від терикона грудку, перенести лопату за межі умовно розміченої ями. Спробувати зчистити кілограми бруду ногою, іншою лопатою, ножем, криком, матами, дерев'яшкою і знову ногою. Підняти лопату, знову встромити в землю, і - по новому колу.
  Готові чотири бліндажі з восьми. Ні, не так - по-хорошому нормально готові тільки два, у них по два накати мокрих кривих колод, простелена плівка, стеля підбита, посередині звисає лампочка. Проводи абияк проведені у величезний капонір, де відразу за "двісті-шістдесят-першою-бехою" стоять наші генератори. У два бліндажі набивається людей дванадцять. Втомлених, замерзлих, злих. Ще один бліндаж - класу "бунгало", розміром приблизно як половинка купе, в ньому дві койки одна над одною, буржуйка і два ящики "п'ятірки", які служать мікростолом. У ньому живуть Гала і Механ, і щоранку я чую, як вони сваряться. Це "бунгало" ближче за всіх до кунгу, ми з Васею ховаємось в ньому під час обстрілу, і Механ звично виставляє банку вареної згущонки на ті самі ящики, і ми їмо по черзі, запиваючи в'язку солодкість теплою водою і слухаючи прильоти. Рахуючи ці прильоти, обклавшись раціями, розрізняючи скрекіт генератора і розуміючи, що все - хєрово.
  "Колупатор" більше не приїжджає. Славян говорить "зайнятий на інших завданнях", і нам абсолютно все одно, так це чи ні, головне - у нас є лопати, дощ, який почався і не перестає, і обстріли майже щовечора. На рокадній асфальтовій дорозі за дачним масивом Докучаєвська, навпроти якого ми стоїмо, працює саморухомий візок з прикрученим до нього мінометом. Точніше - два. "Нона", мммать її. "Нони", мммать їх.
  Для обох наших кулеметів і основна, і запасна позиції, і для обох АГСів, і навіть для "Фагота" відриті невеликі окопчики типу "могилка". Тільки СПГ стоїть на майданчику - противник його не бачить, стріляємо з "закритої", а сховатися від мін можна і між величезними слизькими валунами "породи". Позиції готові, але спати ти на них не будеш, і потрібно закінчувати бліндажі, і....і дощ. Він заважає, і я би сказав "як набридливий комар", але це не так, дощ заважає стріляти, дощ лякає неможливістю нормально проглядати місцевість, дощ за добу перетворює нас з боєготового... ну майже боєготового підрозділу - на ватагу промоклих і нервових мужиків, які огризаються і кашляють.
  Діму Талісмана знову відвезли в медроту у Ваху. Починає кашляти Санчо, хрипкий сухий скрегіт рве грудну клітку. Саня мовчить, не проситься в тил, ходить в наряди, їсть жменями якісь таблетки і знову кашляє.
  Вдень навпроти нас, біля ворожого опорного пункту, зупиняється КАМАЗ. У кузові сєпарської вантажівки стволами назад стоїть "зушка". На ній - явно збитий приціл, вона б'є вище нас, але б'є часто, кулі прошивають цівки дощу над головами. Це нестрашно, ми здебільшого вкриті за верхнім рівнем терикону, але це нервує...